Прийнявши новий КПК, держава Україна порушила взяті на себе
зобов'язання за Європейською конвенцією про захист прав людини. Частина
1.
Кримінальний процесуальний кодекс України
та зобов’язання Держави України за Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, підписану від імені України 9 листопада 1995 року, Перший протокол, протоколи №4 і №7 до Конвенції, підписані від імені України 19 грудня 1996 року, та протоколи №2 і №11 до Конвенції, підписані від імені України 9 листопада 1995 року у м. Страсбурзі (далі – Конвенція).
Згідно зі ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Таким чином, вказана Конвенція відповідно до статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» є частиною національного законодавства, тобто має силу Закону і пріоритет перед внутрішнім національним законодавством.
Відповідно до ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Зобов'язання додержувати поваги до прав людини) держава Україна, як Висока Договірна Сторона, гарантує кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно зі ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Таким чином, вищевикладені зобов’язання держави України, визначені в статті 1 Конвенції, та положення Конституції України і Закону України «Про міжнародні договори України» свідчать про наступне:
– держава Україна гарантує кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I Конвенції;
– головним обов’язком держави є саме утвердження і забезпечення прав і свобод людини;
– конституційні права і свободи гарантуються державою Україна і не можуть бути скасовані;
– при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів держава Україна не допускає звуження змісту та обсягу вже існуючих прав і свобод.
Тобто, по-перше, кожний громадянин, на підставі вказаних положень Основного Закону має правомірні очікування, що його права та свободи, передбачені Конституцією України та Конвенцією, не тільки гарантуються державою, але, і будуть поважатись і реалізовуватись владою та, тим більше, не будуть в майбутньому звужені за змістом та обсягом.
По-друге, кожний громадянин має правомірні очікування і щодо того, що органи державної влади, їх посадові особи будуть діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Разом з тим, названі вище правомірні очікування громадян, які знаходяться під юрисдикцією держави Україна, були порушені Верховною Радою України під час прийняття та ухвалення нового Кримінального процесуального кодексу України 2012 року. Не дотримав зазначених правомірних очікувань громадян і Президент України, який, не зважаючи на наявність достатньої інформації про порушення процедури при ухваленні нового КПК, підписав його.
Такий висновок слідує із нижченаведеного:
Згідно ст. 6 Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
У відповідності до ст. 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України.
Як вбачається із змісту ст. 91 Конституції України, Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, яка, згідно ст. 76 Основного Закону, становить не менше 226 народних депутатів України.
Згідно з ч. 3 ст. 84 Конституції України, голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.
В своєму Рішенні від 17.10.2002 року №17-рп/2002 (абз. 2 п. 2 резолютивної частини) Конституційний Суд України роз’яснив, що Верховна Рада України правомочна приймати закони … за умови присутності на її пленарних засіданнях на момент голосування не менше тієї кількості народних депутатів України, яка, згідно з Конституцією України, необхідна для прийняття відповідного рішення.
Тобто, під час прийняття Закону на момент голосування на пленарному засіданні парламенту повинно бути не менше 226 народних депутатів.
Крім того, в Рішенні Конституційного Суду №11-рп/98 від 07.07.98 року, яким надано офіційне тлумачення окремим положенням Основного Закону, вказано, що положення частини другої статті 84 Конституції України треба розуміти так, що рішення Верховної Ради України, зокрема закони, постанови, інші акти, а також рішення Верховної Ради України щодо прийняття (відхилення) постатейно законопроектів та поправок до них, «приймаються лише на пленарному засіданні Верховної Ради України за умови особистої участі народних депутатів України в голосуванні та набрання встановленої Конституцією України, законом про Регламент Верховної Ради України кількості голосів на їх підтримку».
Положення частини третьої статті 84 Конституції України щодо здійснення народним депутатом України голосування на засіданнях Верховної Ради України означає його безпосереднє волевиявлення незалежно від способу голосування, тобто, народний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України.
Саме з урахуванням зазначених положень національного законодавства необхідно визначитись, чи у відповідності до його вимог був прийнятий 13.04.2012 року Верховною Радою України новий Кримінальний процесуальний кодекс України, який набрав чинності 20.11.2012 року.
На моє глибоке переконання, під час прийняття даного Закону були порушені вищевказані вимоги Конституції України:
– по-перше, всупереч вимогам ст. 91 Основного Закону, під час голосування за проект Кримінального процесуального кодексу України на пленарному засіданні в сесійному залі парламенту перебувало значно менше тієї кількості народних депутатів України, яка, згідно з Конституцією України, необхідна для прийняття відповідного рішення, тобто, менше 226 (згідно даних, наведених в засобах масової інформації, їх кількість становила близько 50);
– по-друге, всупереч вимогам ч. 3 ст. 84 Конституції України голосування за проект Кримінального процесуального кодексу України на засіданні Верховної Ради України здійснювалося лише присутніми (в кількості близько 50) на той час народними депутатами України, в тому числі, і за відсутніх народних депутатів, картки яких «проголосували» за цей Закон;
– по-третє, виключно у такий спосіб, тобто шляхом голосування за відсутніх, присутні в сесійній залі парламенту народні депутати змогли забезпечити необхідну кількість голосів, передбачену ст. 91 Конституції України, для ухвалення цього Закону.
Таким чином, під час прийняття нового КПК України народні депутати України діяли поза за межами наданих їм повноважень та всупереч підстав і способу, визначених вищевказаними положеннями Конституції України, що є грубим порушенням також і вимог ч. 2 ст. 19 Основного Закону нашої держави.
Окрім того, в даному випадку не спрацювали і передбачені Конституцією України гарантії від порушення процедури прийняття та ухвалення Верховною Радою України законів України.
По-перше. Відповідно до ст. 102 Конституції України Президент України є гарантом додержання вимог Основного Закону – Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Згідно з положеннями п. 30 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Президент України має право «вето» щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.
Частиною другою статті 94 Конституції України також передбачено, що Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду, тобто реалізує право «вето». Без подолання «вето» неможливе наступне підписання та офіційне оприлюднення закону Президентом України, а відтак – і набрання законом чинності.
Враховуючи наведені вище порушення вимог Конституції України під час прийняття нового КПК України, Президент України, як гарант додержання Конституції України, зобов’язаний був накласти «вето» на ухвалений Закон, однак, даним правом не скористався, а 14.05.2012 року – підписав його.
Викладене свідчить про те, що дії народних депутатів України, які були присутні в сесійній залі Верховної ради України 13.04.2012 року та забезпечили прийняття нового КПК України всупереч визначеної Конституцією України процедури, були в повній мірі узгоджені із діями Президента України, який вніс проект вказаного Закону на розгляд Верховної Ради України, а в подальшому його підписав та оприлюднив.
По-друге. Згідно зі ст. 147 Конституції України, Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
Відповідно до положень ст. 152 Конституції України, Закони за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Разом з тим, необхідно врахувати, що, згідно зі ст. 148 Основного Закону, Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. При цьому, Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.
Тобто, Президент України та Верховна Рада України призначає фактично 2/3 складу Конституційного Суду, що викликає обґрунтований сумнів в його незалежності від того ж Президента України та йому підпорядкованій більшості у Верховній Раді України, а також неупередженості цього органу конституційної юрисдикції щодо визнання неконституційним прийнятого з порушеннями нового КПК України.
В підтвердження того, що новий КПК України було прийнято більше із політичних міркувань, а не із правової доцільності, і що звернення до Конституційного Суду за його оскарженням не буде ефективним, свідчить хоча б той факт, що з часу обрання Президентом України Януковича В.Ф. Конституційним Судом України було прийнято лише одне (!) рішення, яким визнано Закон України неконституційним, у зв’язку з порушенням процедури його прийняття.
Так, рішенням Конституційного Суду України від 30.09.2010 року №20-рп/2010 було визнано Закон №2222-IV від 08.12.2004 «Про внесення змін до Конституції України» (про так звану «конституційну реформу») таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), у зв'язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття. Однак, і в цьому випадку звертає увагу на себе та обставина, що вказане Рішення КСУ було прийняте за зверненням народних депутатів України, які є представниками однієї партії (Партії регіонів), виключно в інтересах новообраного Президента України Януковича В.Ф., якому, таким чином, були повернуті широкі президентські повноваження.
В той же час, в інших випадках, неодноразові звернення протягом 2010-2012 р.р. народних депутатів України до Конституційного Суду України із поданнями про визнання явно неконституційних Законів України неконституційними через порушення конституційної процедури їх прийняття та ухвалення, тобто з аналогічних підстав, задоволені не були.
Крім того, треба також мати на увазі, що фізичні особи, відповідно до положень Закону України «Про Конституційний Суд України», мають право звертатися до цього суду лише з питань офіційного тлумачення Конституції України та законів України та не мають права звертатися із поданнями щодо визнання Законів неконституційними.
Все викладене вище свідчить про неефективність звернення до Конституційного Суду України із поданням про визнання Кримінального процесуального кодексу України неконституційним через порушення процедури його прийняття і ухвалення.
ИСТОЧНИК : http://nbnews.com.ua/blogs/80743/
та зобов’язання Держави України за Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, підписану від імені України 9 листопада 1995 року, Перший протокол, протоколи №4 і №7 до Конвенції, підписані від імені України 19 грудня 1996 року, та протоколи №2 і №11 до Конвенції, підписані від імені України 9 листопада 1995 року у м. Страсбурзі (далі – Конвенція).
Згідно зі ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Таким чином, вказана Конвенція відповідно до статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» є частиною національного законодавства, тобто має силу Закону і пріоритет перед внутрішнім національним законодавством.
Відповідно до ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Зобов'язання додержувати поваги до прав людини) держава Україна, як Висока Договірна Сторона, гарантує кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно зі ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Таким чином, вищевикладені зобов’язання держави України, визначені в статті 1 Конвенції, та положення Конституції України і Закону України «Про міжнародні договори України» свідчать про наступне:
– держава Україна гарантує кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I Конвенції;
– головним обов’язком держави є саме утвердження і забезпечення прав і свобод людини;
– конституційні права і свободи гарантуються державою Україна і не можуть бути скасовані;
– при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів держава Україна не допускає звуження змісту та обсягу вже існуючих прав і свобод.
Тобто, по-перше, кожний громадянин, на підставі вказаних положень Основного Закону має правомірні очікування, що його права та свободи, передбачені Конституцією України та Конвенцією, не тільки гарантуються державою, але, і будуть поважатись і реалізовуватись владою та, тим більше, не будуть в майбутньому звужені за змістом та обсягом.
По-друге, кожний громадянин має правомірні очікування і щодо того, що органи державної влади, їх посадові особи будуть діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Разом з тим, названі вище правомірні очікування громадян, які знаходяться під юрисдикцією держави Україна, були порушені Верховною Радою України під час прийняття та ухвалення нового Кримінального процесуального кодексу України 2012 року. Не дотримав зазначених правомірних очікувань громадян і Президент України, який, не зважаючи на наявність достатньої інформації про порушення процедури при ухваленні нового КПК, підписав його.
Такий висновок слідує із нижченаведеного:
Згідно ст. 6 Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
У відповідності до ст. 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України.
Як вбачається із змісту ст. 91 Конституції України, Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, яка, згідно ст. 76 Основного Закону, становить не менше 226 народних депутатів України.
Згідно з ч. 3 ст. 84 Конституції України, голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.
В своєму Рішенні від 17.10.2002 року №17-рп/2002 (абз. 2 п. 2 резолютивної частини) Конституційний Суд України роз’яснив, що Верховна Рада України правомочна приймати закони … за умови присутності на її пленарних засіданнях на момент голосування не менше тієї кількості народних депутатів України, яка, згідно з Конституцією України, необхідна для прийняття відповідного рішення.
Тобто, під час прийняття Закону на момент голосування на пленарному засіданні парламенту повинно бути не менше 226 народних депутатів.
Крім того, в Рішенні Конституційного Суду №11-рп/98 від 07.07.98 року, яким надано офіційне тлумачення окремим положенням Основного Закону, вказано, що положення частини другої статті 84 Конституції України треба розуміти так, що рішення Верховної Ради України, зокрема закони, постанови, інші акти, а також рішення Верховної Ради України щодо прийняття (відхилення) постатейно законопроектів та поправок до них, «приймаються лише на пленарному засіданні Верховної Ради України за умови особистої участі народних депутатів України в голосуванні та набрання встановленої Конституцією України, законом про Регламент Верховної Ради України кількості голосів на їх підтримку».
Положення частини третьої статті 84 Конституції України щодо здійснення народним депутатом України голосування на засіданнях Верховної Ради України означає його безпосереднє волевиявлення незалежно від способу голосування, тобто, народний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України.
Саме з урахуванням зазначених положень національного законодавства необхідно визначитись, чи у відповідності до його вимог був прийнятий 13.04.2012 року Верховною Радою України новий Кримінальний процесуальний кодекс України, який набрав чинності 20.11.2012 року.
На моє глибоке переконання, під час прийняття даного Закону були порушені вищевказані вимоги Конституції України:
– по-перше, всупереч вимогам ст. 91 Основного Закону, під час голосування за проект Кримінального процесуального кодексу України на пленарному засіданні в сесійному залі парламенту перебувало значно менше тієї кількості народних депутатів України, яка, згідно з Конституцією України, необхідна для прийняття відповідного рішення, тобто, менше 226 (згідно даних, наведених в засобах масової інформації, їх кількість становила близько 50);
– по-друге, всупереч вимогам ч. 3 ст. 84 Конституції України голосування за проект Кримінального процесуального кодексу України на засіданні Верховної Ради України здійснювалося лише присутніми (в кількості близько 50) на той час народними депутатами України, в тому числі, і за відсутніх народних депутатів, картки яких «проголосували» за цей Закон;
– по-третє, виключно у такий спосіб, тобто шляхом голосування за відсутніх, присутні в сесійній залі парламенту народні депутати змогли забезпечити необхідну кількість голосів, передбачену ст. 91 Конституції України, для ухвалення цього Закону.
Таким чином, під час прийняття нового КПК України народні депутати України діяли поза за межами наданих їм повноважень та всупереч підстав і способу, визначених вищевказаними положеннями Конституції України, що є грубим порушенням також і вимог ч. 2 ст. 19 Основного Закону нашої держави.
Окрім того, в даному випадку не спрацювали і передбачені Конституцією України гарантії від порушення процедури прийняття та ухвалення Верховною Радою України законів України.
По-перше. Відповідно до ст. 102 Конституції України Президент України є гарантом додержання вимог Основного Закону – Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Згідно з положеннями п. 30 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Президент України має право «вето» щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.
Частиною другою статті 94 Конституції України також передбачено, що Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду, тобто реалізує право «вето». Без подолання «вето» неможливе наступне підписання та офіційне оприлюднення закону Президентом України, а відтак – і набрання законом чинності.
Враховуючи наведені вище порушення вимог Конституції України під час прийняття нового КПК України, Президент України, як гарант додержання Конституції України, зобов’язаний був накласти «вето» на ухвалений Закон, однак, даним правом не скористався, а 14.05.2012 року – підписав його.
Викладене свідчить про те, що дії народних депутатів України, які були присутні в сесійній залі Верховної ради України 13.04.2012 року та забезпечили прийняття нового КПК України всупереч визначеної Конституцією України процедури, були в повній мірі узгоджені із діями Президента України, який вніс проект вказаного Закону на розгляд Верховної Ради України, а в подальшому його підписав та оприлюднив.
По-друге. Згідно зі ст. 147 Конституції України, Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
Відповідно до положень ст. 152 Конституції України, Закони за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Разом з тим, необхідно врахувати, що, згідно зі ст. 148 Основного Закону, Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. При цьому, Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.
Тобто, Президент України та Верховна Рада України призначає фактично 2/3 складу Конституційного Суду, що викликає обґрунтований сумнів в його незалежності від того ж Президента України та йому підпорядкованій більшості у Верховній Раді України, а також неупередженості цього органу конституційної юрисдикції щодо визнання неконституційним прийнятого з порушеннями нового КПК України.
В підтвердження того, що новий КПК України було прийнято більше із політичних міркувань, а не із правової доцільності, і що звернення до Конституційного Суду за його оскарженням не буде ефективним, свідчить хоча б той факт, що з часу обрання Президентом України Януковича В.Ф. Конституційним Судом України було прийнято лише одне (!) рішення, яким визнано Закон України неконституційним, у зв’язку з порушенням процедури його прийняття.
Так, рішенням Конституційного Суду України від 30.09.2010 року №20-рп/2010 було визнано Закон №2222-IV від 08.12.2004 «Про внесення змін до Конституції України» (про так звану «конституційну реформу») таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), у зв'язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття. Однак, і в цьому випадку звертає увагу на себе та обставина, що вказане Рішення КСУ було прийняте за зверненням народних депутатів України, які є представниками однієї партії (Партії регіонів), виключно в інтересах новообраного Президента України Януковича В.Ф., якому, таким чином, були повернуті широкі президентські повноваження.
В той же час, в інших випадках, неодноразові звернення протягом 2010-2012 р.р. народних депутатів України до Конституційного Суду України із поданнями про визнання явно неконституційних Законів України неконституційними через порушення конституційної процедури їх прийняття та ухвалення, тобто з аналогічних підстав, задоволені не були.
Крім того, треба також мати на увазі, що фізичні особи, відповідно до положень Закону України «Про Конституційний Суд України», мають право звертатися до цього суду лише з питань офіційного тлумачення Конституції України та законів України та не мають права звертатися із поданнями щодо визнання Законів неконституційними.
Все викладене вище свідчить про неефективність звернення до Конституційного Суду України із поданням про визнання Кримінального процесуального кодексу України неконституційним через порушення процедури його прийняття і ухвалення.
ИСТОЧНИК : http://nbnews.com.ua/blogs/80743/
Комментариев нет:
Отправить комментарий