Соціальний кодекс України (ПРОЕКТ) №2311 від 15.02.2013(ПРОДОЛЖЕНИЕ 6 )

Розділ ХІХ. СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ  ХВОРИХ НА НЕБЕЗПЕЧНІ ХВОРОБИ

Глава 19.1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 361.  Поняття небезпечних і особливо небезпечних хвороб

1. Небезпечні інфекційні хвороби - інфекційні хвороби, що характеризуються важкими та (або) стійкими  розладами  здоров’я  в окремих хворих і становлять небезпеку для їх життя та здоров’я;

2. Особливо небезпечні  інфекційні  хвороби - інфекційні хвороби (у  тому числі карантинні: чума, холера,  жовта  гарячка),  що характеризуються  важкими  та  (або) стійкими розладами здоров’я у значної  кількості  хворих,  високим  рівнем  смертності,  швидким поширенням цих хвороб серед населення.

Стаття 362.   Гарантії  соціального захисту  хворим на небезпечні хвороби

1. Держава згідно з Конституцією України  гарантує першочергову допомогу та соціальний захист хворим на небезпечні хвороби шляхом:

створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я, які здійснюють лікування хворих на небезпечні хвороби;

організації і проведення системи державних  і  громадських заходів щодо лікування та профілактики небезпечних хвороб;

    подання всім громадянам хворим на небезпечні хвороби  гарантованого    рівня медико-санітарної допомоги у обсязі, що  встановлюється  Кабінетом Міністрів України;

    здійснення державного і по можливості  громадського  контролю та нагляду в сфері  лікування та попередження небезпечних хвороб;

    встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян, що хворіють на небезпечні хвороби.

Стаття 363. Встановлення Переліку особливо   небезпечних,   небезпечних інфекційних та  паразитарних  хвороб  людини і носійства збудників цих хвороб

    

            1. Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров’я щорічно переглядає і затверджує Перелік   особливо   небезпечних та   небезпечних інфекційних та  паразитарних  хвороб  людини і носійства збудників цих хвороб.

   Перелік   особливо   небезпечних,   небезпечних   інфекційних   та паразитарних хвороб людини і носійства  збудників  цих  хвороб  доводиться до відома керівників лікувально-профілактичних та санітарно-епідеміологічних закладів всіх рівнів,  звернувши  увагу на  необхідність  обов’язкової  реєстрації цих хвороб,  проведення первинних  профілактичних  і  протиепідемічних  заходів   при   їх виявленні   та   своєчасне   подання   екстрених   повідомлень  до територіальних санітарно-епідеміологічних станцій.

Стаття 364. Госпіталізація та лікування інфекційних хворих і носіїв збудників інфекційних хвороб

            1. Особи, які хворіють  особливо  небезпечними  та  небезпечними інфекційними  хворобами  або  є  носіями  збудників  цих   хвороб, відсторонюються від роботи та іншої  діяльності,  якщо  вона  може призвести до  поширення  цих  хвороб.  Вони  підлягають  медичному нагляду і лікуванню за  рахунок  держави  з  виплатою  допомоги  з коштів  соціального  страхування  в  порядку,  що   встановлюється законодавством.  Такі  особи  визнаються  тимчасово  чи   постійно непридатними  за  станом  здоров’я  до  професійної   або    іншої діяльності, внаслідок якої може створюватися  підвищена  небезпека для  оточуючих  у  зв’язку  з  особливостями    виробництва    або виконуваної роботи.

            2. Особи, хворі на особливо  небезпечні  інфекційні  хвороби,  в разі  відмови   від    госпіталізації    підлягають    примусовому стаціонарному лікуванню, а носії збудників  зазначених  хвороб  та особи, які мали контакт з такими хворими, обов’язковому  медичному нагляду і карантину у встановленому порядку.

            3. Перелік  особливо  небезпечних  і  небезпечних    інфекційних захворювань, умови визнання особи хворою на інфекційну хворобу або  носієм збудника інфекційної хвороби, протиепідемічні і  карантинні правила встановлюються в порядку, визначеному законодавством.

Стаття 365. Захист населення від  занесення інфекційних хвороб

            1. У разі   виникнення   чи  загрози  виникнення  або  поширення особливо небезпечних і  небезпечних  інфекційних  хвороб,  масових неінфекційних захворювань (отруєнь), радіаційних уражень населення органи  виконавчої  влади,  органи  місцевого  самоврядування   за поданням відповідних головних державних санітарних лікарів у межах своїх повноважень можуть запроваджувати  у  встановленому  законом порядку  на  відповідних  територіях чи об’єктах особливі умови та режими праці,  навчання,  пересування і перевезення, спрямовані на запобігання та ліквідацію цих захворювань та уражень.

2. Органи виконавчої  влади,  органи  місцевого  самоврядування, підприємства,  установи та організації  зобов’язані  забезпечувати своєчасне     проведення     масових    профілактичних  щеплень, дезінфекційних,  дезінсекційних,  дератизаційних, інших необхідних санітарних і протиепідемічних заходів.

3. У разі  загрози виникнення або поширення особливо небезпечних    небезпечних   інфекційних   хвороб,   масових    неінфекційних ахворювань   (отруєнь)   або   радіаційних  уражень  відповідними оловними державними санітарними лікарями  на  окремих  територіях можуть  запроваджуватися позачергові профілактичні щеплення,  інші санітарні заходи відповідно до закону.

4. Визнання  особи хворою на інфекційну або паразитарну              хворобу, або носієм збудника інфекційної, або паразитарної хвороби  здійснюється лікарями-інфекціоністами, терапевтами, педіатрами, фтизіатрами на підставі клінічного перебігу хвороби, результатів      лабораторних досліджень та епідеміологічного   анамнезу. В окремих  випадках визнання особи, хворою на інфекційну або паразитарну             хворобу здіснюється комісійно (інфекціоніст, педіатр, терапевт,  епідеміолог,  невропатолог,  фтизіатр   та   інші)

5. Протиепідемічні,  профілактичні і  карантинні  заходи  щодо інфекційних  та паразитарних хвороб людини, передбачені у відповідних актах законодавства у сфері охорони здоров’я України, здійснюються на безоплатній основі.

Глава 19.2. ПРОФІЛАКТИКА ТА НАДАННЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ХВОРИМ НА СОЦІАЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНІ ІНФЕКЦІЙНІ ХВОРОБИ (ТУБЕРКУЛЬОЗ, ІНФЕКЦІЙНІ ХВОРОБИ, ЩО ПЕРЕДАЮТЬСЯ СТАТЕВИМ ШЛЯХОМ, СНІД, ПРОКАЗА)

Стаття 366. Лікування хворих на інфекційні хвороби

1. Лікування хворих на інфекційні  хвороби  може  проводитися  в акредитованих  у  встановленому законодавством порядку державних і комунальних   спеціалізованих   закладах   (відділеннях)   охорони здоров’я  та  клініках  наукових установ,  а також в акредитованих закладах   охорони здоров’я,    заснованих    у    встановленому законодавством  порядку на приватній формі власності. 

Стаття 367.   Фінансування профілактичних і протиепідемічних заходів та лікування хворих на інфекційні хвороби

1. Фінансування профілактичних   і   протиепідемічних    заходів здійснюється  за  рахунок  коштів  Державного  бюджету  України та місцевих бюджетів,  а  у  випадках,  передбачених  законом,  -  за рахунок  коштів  підприємств,  установ і організацій незалежно від форм власності, а також коштів фізичних осіб.

2. Профілактичні щеплення проти інфекційних хвороб, включених до календаря  щеплень,  та  профілактичні  щеплення  за  епідемічними показаннями проводяться для громадян безоплатно за рахунок  коштів місцевих бюджетів та інших джерел,  не заборонених законодавством.

3. Поставки  медичних  імунобіологічних  препаратів  для   проведення профілактичних    щеплень,   включених   до   календаря   щеплень, здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України,  а  для проведення щеплень за епідемічними показаннями - за рахунок коштів місцевих  бюджетів,  а  також   інших   джерел,   не   заборонених законодавством.  Порядок  забезпечення  закладів  охорони здоров’я медичними імунобіологічними препаратами встановлюється  спеціально уповноваженим   центральним  органом  виконавчої  влади  з  питань охорони здоров’я.

 У державних  і  комунальних  закладах  охорони  здоров’я   та державних   наукових   установах   лікування,  медичні  огляди  та обстеження осіб,  хворих на інфекційні хвороби,  та бактеріоносіїв проводяться безоплатно (за рахунок коштів відповідних бюджетів), а також можуть проводитися за рахунок інших джерел,  не  заборонених законодавством.

Профілактичні та  поточні дезінфекційні заходи проводяться за рахунок коштів підприємств,  установ і організацій  незалежно  від форм власності та за кошти фізичних осіб.

Стаття 368. Фінансове та матеріально-технічне забезпечення робіт, пов’язаних із епідеміологічним обстеженням, ліквідацією епідемій та спалахів інфекційних хвороб

1. Витрати, пов’язані з епідеміологічним   обстеженням   і ліквідацією епідемій та спалахів інфекційних хвороб,  фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів.

У випадках,  передбачених законом,  для  цього  можуть  залучатися кошти  підприємств,  установ  і  організацій  незалежно  від  форм власності,  а також кошти фізичних осіб і громадських організацій, у тому числі міжнародних.

2. У разі виникнення епідемії  чи  спалаху  інфекційної  хвороби засоби  масової  інформації  незалежно від форм власності сприяють органам виконавчої влади та  органам  місцевого  самоврядування  у проведенні необхідної роз’яснювальної роботи серед населення.

Стаття 369. Надання медичної допомоги хворим  на інфекційні  хвороби  у державних  і комунальних закладах охорони здоров’я та в державних наукових установах

1. Державні та комунальні заклади охорони здоров’я здійснюють надання медичної  допомоги  особам,  хворим  на  нфекційні  хвороби,  у  державних і комунальних закладах охорони здоров’я та в державних наукових установах безоплатно.

Стаття 370. Організація та проведення профілактичних і протиепідемічних заходів

1. Органи виконавчої влади,  органи  місцевого  самоврядування,  органи,  установи   та заклади   державної   санітарно-епідеміологічної  служби,  заклади охорони здоров’я,  підприємства, установи та організації незалежно від форм власності  зобов’язані організовувати та проводити профілактичні та  протиепідемічні заходи,   зокрема  щодо  санітарної  охорони  території  України, обмежувальні заходи стосовно хворих  на  інфекційні  хвороби  та бактеріоносіїв,  виробничий контроль,  у тому числі лабораторні дослідження   і   випробування    при    виробництві,    зберіганні, транспортуванні  та  реалізації  харчових продуктів,  а  також  організовувати  та проводити медичні огляди і обстеження, профілактичні  щеплення,  гігієнічне   виховання   та   навчання громадян.

2. Проведення профілактичних   щеплень  забезпечують  спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань  охорони здоров’я,   місцеві  органи  виконавчої  влади,  органи  місцевого самоврядування та  установи  державної  санітарно-епідеміологічної служби.

Стаття 371.  Профілактичні щеплення

            1. Профілактичні щеплення   проти   дифтерії,   кашлюка,   кору, поліомієліту,  правця,  туберкульозу є обов’язковими і включаються до календаря щеплень.

2. Працівники окремих   професій,   виробництв  та  організацій, діяльність яких може призвести до  зараження  цих  працівників  та (або)  поширення ними інфекційних хвороб,  підлягають обов’язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. Перелік  професій,  виробництв  та  організацій,  працівники яких підлягають   обов’язковим  профілактичним  щепленням  проти  інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

3. У разі  загрози  виникнення  особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби  на відповідних  територіях та об’єктах можуть проводитися обов’язкові профілактичні  щеплення  проти   цієї   інфекційної   хвороби   за епідемічними показаннями. Профілактичні щеплення  проводяться  після  медичного  огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань.

4. Повнолітнім   дієздатним   громадянам    профілактичні    щеплення проводяться  за їх згодою після надання об’єктивної інформації про щеплення,  наслідки відмови від  них  та  можливі  поствакцинальні ускладнення.  Особам,  які  не  досягли п’ятнадцятирічного віку чи визнані   у   встановленому   законом    порядку недієздатними, профілактичні   щеплення   проводяться  за  згодою  їх  об’єктивно інформованих батьків  або  інших  законних  представників.  Особам віком  від  п’ятнадцяти  до  вісімнадцяти  років чи визнаним судом обмежено дієздатними  профілактичні  щеплення  проводяться  за  їх згодою   після   надання   об’єктивної  інформації  та  за  згодою об’єктивно інформованих батьків або інших  законних  представників цих   осіб.   Якщо   особа   та   (або)  її  законні  представники відмовляються від обов’язкових профілактичних щеплень,  лікар  має право  взяти  у  них  відповідне письмове підтвердження,  а в разі відмови  дати  таке  підтвердження  -  засвідчити   це   актом   у присутності свідків.

Відомості про    профілактичні    щеплення,   поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов’язкових профілактичних щеплень підлягають   статистичному   обліку  і  вносяться  до  відповідних медичних документів.  Медичні протипоказання,  порядок  проведення профілактичних  щеплень  та реєстрації поствакцинальних ускладнень встановлюються  спеціально   уповноваженим   центральним   органом виконавчої влади з питань охорони здоров’я.

Стаття  372. Захист населення від інфекційних хвороб, спільних для тварин і людей (зооантропонозних інфекцій)

1. Захист населення від інфекційних хвороб,  спільних для тварин і людей (зооантропонозних  інфекцій),  забезпечується  проведенням ветеринарно-санітарних,    протиепізоотичних,   профілактичних   і протиепідемічних   заходів   під   час   догляду   за   тваринами, виробництва, переробки  та  реалізації  продукції  тваринництва, дотриманням усіма господарюючими  суб’єктами  вимог  ветеринарних, санітарно-гігієнічних  і санітарно-протиепідемічних правил і норм, а також контролем місцевих органів  виконавчої  влади  та  органів місцевого самоврядування за їх дотриманням.

2. З метою  запобігання виникненню та поширенню зооантропонозних інфекцій серед людей місцеві органи  виконавчої  влади  та  органи місцевого самоврядування:

затверджують комплексні  програми  і  плани  профілактики  та боротьби з цими інфекціями;

     затверджують правила  утримання  тварин  у  домашніх  умовах, виділяють і облаштовують на територіях населених пунктів місця для їх  вигулювання,  забезпечують  відлов,  тимчасове  утримання   та регулювання чисельності бродячих тварин;

     забезпечують систематичне     проведення    дератизації    на територіях  населених  пунктів,  у  місцях   масового   відпочинку населення та рекреаційних зонах.

Стаття 373. Права громадян та їх об’єднань у  сфері захисту населення від інфекційних хвороб

1. Громадяни та  їх  об’єднання   мають   право   на   отримання достовірної інформації щодо епідемічної ситуації в Україні.

Органи виконавчої  влади  та органи місцевого самоврядування, установи державної санітарно-епідеміологічної  служби  та  заклади охорони  здоров’я зобов’язані періодично повідомляти через засоби масової  інформації  про  епідемічну   ситуацію   та   здійснювані протиепідемічні заходи.

За відмову  у  наданні  інформації,  умисне  перекручення або приховування  об’єктивних  даних  про  захворювання  населення  на інфекційні  хвороби  посадові особи органів,  установ та закладів, несуть  відповідальність згідно із законом.

2. Громадяни та   їх  об’єднання  мають  право  брати  участь  в обговоренні питань щодо розміщення  та  будівництва  об’єктів,  що можуть негативно   впливати  на  епідемічну  ситуацію,  проектів загальнодержавних,  регіональних і місцевих програм з питань захисту населення від  інфекційних хвороб і вносити пропозиції з цих питань до відповідних  органів  виконавчої  влади  та  органів місцевого самоврядування, установ і організацій.

Стаття 374. Права осіб, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями

1. Особи, які   хворіють   на   інфекційні    хвороби    чи    є бактеріоносіями, мають право на:

     безоплатне лікування   у  державних  і  комунальних  закладах охорони здоров’я та державних наукових установах;

отримання достовірної  інформації  про  результати  медичного огляду, обстеження та лікування, а також на отримання рекомендацій щодо запобігання поширенню інфекційних хвороб;

     звернення до  суду  з  позовами  про   відшкодування   шкоди, заподіяної   їх   здоров’ю  та  (або)  майну  внаслідок  порушення законодавства про захист населення від інфекційних хвороб.

2. Іноземцям та  особам  без  громадянства,  які   хворіють   на інфекційні   хвороби   чи   є  бактеріоносіями,  медична  допомога надається в порядку,  встановленому цим  Кодексом  та  міжнародними договорами України.

Стаття 375. Заходи щодо осіб, хворих на інфекційні хвороби, контактних осіб та бактеріоносіїв

1. Особи, хворі на інфекційні хвороби, контактні особи та бактеріоносії, які  створюють  підвищену   небезпеку  зараження оточуючих, підлягають своєчасному та якісному лікуванню, медичному нагляду та обстеженням.

     Порядок госпіталізації,  лікування та  медичного  нагляду  за хворими    на   інфекційні   хвороби,   контактними   особами   та бактеріоносіями,  умови  їх  перебування у відповідних закладах охорони  здоров’я та наукових установах встановлюються спеціально уповноваженим центральним органом  виконавчої  влади  з  питань охорони здоров’я.

Стаття 376. Надання медичної допомоги хворим на соціально небезпечні інфекційні хвороби

            1. Особи, які   хворіють  на соціально небезпечні інфекційні хвороби, підлягають своєчасному та якісному лікуванню, періодичним обстеженням і медичному нагляду.

Лікування, обстеження   та  медичний  нагляд  за  хворими  на соціально небезпечні інфекційні хвороби у державних і комунальних закладах охорони  здоров’я  та  державних  наукових  установах проводяться  безоплатно  (за  рахунок  коштів  Державного  бюджету України та місцевих бюджетів).

Іноземцям та   особам   без  громадянства,  які  на  законних підставах перебувають в Україні і хворіють на соціально небезпечні інфекційні   хвороби,   медична   допомога  надається  в  порядку, встановленому цим Кодексом та міжнародними договорами України.

2. Дипломатичні представництва та консульські  установи  України видають   візи   на  в’їзд  в  Україну  іноземцям  та  особам  без громадянства за умови пред’явлення документа про відсутність у них туберкульозу  в  активній  формі  та  ВІЛ-інфекції,  якщо  інше не встановлено міжнародними договорами України.

Стаття 377. Оздоровлення та соціальний захист хворих на туберкульоз і членів їх сімей

1. Оздоровлення хворих     на    туберкульоз    проводиться    у спеціалізованих  протитуберкульозних  санаторіях  безоплатно   (за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів).

2. Особам працездатного    віку,    в   яких   уперше   виявлено захворювання  на  туберкульоз  або  стався  його  рецидив,  листок непрацездатності  для  проведення безперервного курсу лікування та оздоровлення може видаватися на строк до  10  місяців.  За  такими особами протягом цього строку зберігається місце роботи.

3. Особи, які  хворіють  на туберкульоз в активній формі,  мають право  на  першочергове  поліпшення  житлових  умов   у   порядку, встановленому законодавством.

Члени сім’ї  хворого  на туберкульоз,  які проживають разом з ним  в  одній  квартирі  (кімнаті),  мають  право  на   безоплатну хіміопрофілактику   туберкульозу   (за   рахунок  коштів  місцевих бюджетів).

3. Підприємства, установи,  організації   незалежно   від   форм власності  можуть витрачати власні кошти на поліпшення умов праці, відпочинку,  харчування  тощо   працівників,   які   хворіють   на туберкульоз.

Стаття 378.   Лікування та правовий захист хворих на інфекційні хвороби, що передаються статевим шляхом

1. Особи, хворі на інфекційні хвороби,  що передаються  статевим

шляхом,  підлягають  обов’язковому  лікуванню  (за  їх  бажанням - анонімно).

Відомості про  зараження  особи  інфекційною   хворобою,   що передається   статевим   шляхом,   проведені   медичні  огляди  та обстеження з цього приводу,  дані інтимного характеру,  отримані у зв’язку  з виконанням професійних обов’язків посадовими особами та медичними  працівниками  закладів  охорони  здоров’я,   становлять лікарську   таємницю.  Надання  таких відомостей  дозволяється  у випадках, передбачених законами України.

Стаття  379.  Лікування та реабілітація хворих на проказу

1. Лікування та постійний медичний нагляд за хворими на  проказу проводяться у спеціалізованих лікувально-профілактичних закладах - лепрозоріях.

2. У періоди,  коли  перебіг  хвороби   не   становить   загрози зараження   при   близьких  контактах,  хворі  на  проказу  можуть проживати на території лепрозорію разом з членами своєї сім’ї, які підлягають  постійному медичному нагляду і перебувають на обліку в лепрозоріях.

3. Вимоги щодо розміщення та утримання лепрозоріїв,  особливості протиепідемічного,  лікувального  та реабілітаційного режиму у цих закладах  установлюються  спеціально   уповноваженим   центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров’я.

4. Лепрозоріям у встановленому законом порядку можуть надаватися земельні ділянки для ведення господарської діяльності  хворими  на проказу,  яким  така  діяльність  не протипоказана,  та членами їх сімей.

Стаття 380.  Лікування та медичний (диспансерний) нагляд за хворими на туберкульоз

1. Лікування хворих на туберкульоз здійснюється під обов’язковим медичним  контролем  із   дотриманням   встановлених   стандартів лікування.  Лікування  та  медичний (диспансерний) нагляд за всіма хворими на туберкульоз,  інфікованими мікобактеріями  туберкульозу та  особами,  які  були  в  контакті  з  хворими  на заразні форми туберкульозу,  здійснюється спеціалізованими  протитуберкульозними закладами.

2. Хворі на  заразні форми туберкульозу,  в тому числі соціально дезадаптовані,   із   супутніми   захворюваннями   на    хронічний алкоголізм,   наркоманію   чи  токсикоманію,  які  ухиляються  від лікування  і  становлять  загрозу  розповсюдження  хвороби   серед населення, за рішенням суду підлягають обов’язковій госпіталізації до протитуберкульозних  закладів,  визначених  місцевими  органами виконавчої влади.

            3. Порядок     госпіталізації,     лікування     та    медичного (диспансерного) нагляду за  хворими  на  туберкульоз  визначається центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я.

Рішення про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозних закладів хворих на заразні форми туберкульозу приймається судом за місцем  виявлення  зазначених хворих або за місцем знаходження цих закладів.  Заява  про  обов’язкову   госпіталізацію   хворого   на туберкульоз  подається до суду протитуберкульозним закладом,  який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим.

            4. Заклади охорони  здоров’я  усіх  форм  власності  та  медичні працівники,  які  займаються приватною медичною практикою,  у разі виявлення  особи,  хворої  на  туберкульоз  або  підозрілої   щодо захворювання на туберкульоз, зобов’язані направити зазначених осіб до  протитуберкульозного  закладу  для  подальшого  обстеження  за місцем  проживання  або  виявлення та терміново повідомити про них цей заклад.

      

Стаття 381. Гарантії держави щодо надання протитуберкульозної допомоги хворим

1.  Лікувально-профілактична допомога  хворим  на  туберкульоз  у державних  і  комунальних  закладах  охорони  здоров’я та наукових установах,    медичний    (диспансерний)    нагляд,    а     також санаторно-курортне лікування у спеціалізованих протитуберкульозних санаторіях надаються  безоплатно,  за  рахунок  коштів  Державного бюджету    України, місцевих   бюджетів,   фондів   соціального страхування,  інших джерел, не заборонених законодавством. Під час      лікування   хворі   на   туберкульоз  безперебійно та безоплатно забезпечуються протитуберкульозними  препаратами  в   кількості  та асортименті,  встановлених  центральним органом виконавчої влади в галузі  охорони  здоров’я  у  стандарті   лікування хворих   на туберкульоз.

Продаж протитуберкульозних  препаратів  в  аптечних  закладах усіх форм власності здійснюється тільки за рецептами лікарів.

2.  Держава   визначає  особливості надання лікувально-профілактичної  допомоги  хворим  на туберкульоз, які перебувають в установах кримінально-виконавчої системи, мігрантам, біженцям, іноземцям, особам без громадянства,  встановлює умови праці для хворих на туберкульоз.

Стаття 382. Соціальний захист хворих на туберкульоз та інфікованих мікобактеріями туберкульозу дітей і підлітків

            1. Хворі на  заразні  форми  туберкульозу,  які   проживають   у гуртожитках,  а також в одній кімнаті разом з іншими членами сім’ї або  в  перенаселених  квартирах,  мають  право  на   першочергове отримання житла в порядку, встановленому законодавством.

2. Хворі на  активні  форми  туберкульозу  та  діти  і підлітки, інфіковані  мікобактеріями  туберкульозу,  під  час  лікування   в протитуберкульозних    стаціонарах    і    санаторіях   безоплатно забезпечуються харчуванням за підвищеними нормами.

3. Місцеві органи    виконавчої    влади,    органи    місцевого самоврядування  у  разі  неблагополучної епідемічної ситуації щодо захворювання на туберкульоз створюють спеціальні навчальні заклади (класи,  групи)  санаторного типу з підвищеними нормами харчування для дітей, інфікованих мікобактеріями туберкульозу.

4. Норми харчування  для  осіб,   хворих   на   туберкульоз   та інфікованих мікобактеріями туберкульозу,  встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Місцеві органи    виконавчої    влади,    органи    місцевого самоврядування,  підприємства, установи, організації незалежно від форм власності,  видів діяльності та господарювання, громадські та благодійні організації можуть встановлювати для осіб, які хворіють на туберкульоз або інфіковані мікобактеріями  туберкульозу,  норми харчування  вищі,  ніж  встановлені  законодавством,  надавати  за власні кошти інші види благодійної допомоги.

Стаття 383. Протитуберкульозна допомога хворим на туберкульоз в установах кримінально-виконавчої системи

1. Хворі на   туберкульоз,   виявлені   в   слідчих  ізоляторах, отримують лікувально-профілактичну допомогу  в  медичних  частинах слідчих    ізоляторів.    Хворі   на   туберкульоз,   виявлені   у виправно-трудових            установах,  забезпечуються лікувально-профілактичною допомогою у     спеціалізованих протитуберкульозних   закладах   кримінально-виконавчої   системи.

Порядок   виявлення,   лікування   таких   хворих   та  здійснення профілактичних   заходів   встановлюється   центральним    органом виконавчої  влади  з  питань  виконання  покарань за погодженням з центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров’я.

2. У разі  звільнення  хворого  на  активну  форму  туберкульозу установа  кримінально-виконавчої  системи  повідомляє про це орган охорони здоров’я за обраним звільненим  місцем  проживання.  Після прибуття  до обраного місця проживання зазначені особи зобов’язані з’явитися  до  відповідного   протитуберкульозного   закладу   для продовження лікування та медичного (диспансерного) нагляду.

Стаття  384.  Протитуберкульозна допомога мігрантам

1. Протитуберкульозна допомога   мігрантам  надається  згідно  з вимогами цього Кодексу,  дотриманням інших актів  законодавства  та міжнародних зобов’язань України щодо захисту прав і свобод людини.

2. Порядок виявлення,   профілактики  і  лікування  туберкульозу серед мігрантів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 385. Протитуберкульозна допомога іноземцям, особам без

громадянства та біженцям

1. Дипломатичні представництва  та  консульські установи України видають  візи  на  в’їзд  в  Україну  іноземцям  та   особам   без громадянства  за умови пред’явлення ними документа про відсутність у них захворювання на туберкульоз в активній формі,  якщо інше  не встановлено    міжнародними    договорами    України,   згода   на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

            2. Хворі на  туберкульоз  з  числа   іноземців   та   осіб   без громадянства,  які  постійно  проживають  в Україні, а також осіб, яким  надано  статус  біженця  в  Україні,  мають право на медичну допомогу нарівні з громадянами України на умовах, передбачених цим Кодексом,  іншими  законами  або  міжнародними  договорами України, згода  на  обов’язковість  яких  надана  Верховною  Радою України.

        

Стаття  386. Своєчасне виявлення хворих на туберкульоз

            1. Своєчасне виявлення   хворих  на  туберкульоз  забезпечується лікарями,  іншими медичними  працівниками,  які  зобов’язані  усіх хворих   із   будь-якими   ознаками   туберкульозу  направити  для подальшого обстеження до відповідного протитуберкульозного закладу чи до лікаря-спеціаліста (фтизіатра). З метою     своєчасного     виявлення    осіб,    інфікованих мікобактеріями туберкульозу та хворих на туберкульоз,  проводяться також профілактичні медичні огляди населення.

2. Обов’язковим профілактичним  медичним  оглядам на туберкульоз

підлягають:

     діти віком до 14 років включно - щороку;

     працівники, зайняті на важких роботах,  роботах із шкідливими чи  небезпечними  умовами,  та  особи  віком  до 21 року,  а також працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких пов’язана з обслуговуванням населення,  - щороку, за винятком певних категорій  працівників,  яким  такі  огляди  проводяться  у строки, встановлені спеціальними нормативно-правовими актами;

     особи, які      відбувають      покарання     в     установах кримінально-виконавчої системи, - під час прибуття до цих установ, а  в  подальшому  -  не рідше одного разу на рік,  та за місяць до звільнення.

3. Перелік професій,  виробництв та організацій, працівники яких підлягають   обов’язковим   профілактичним   медичним  оглядам  на туберкульоз, терміни та порядок проведення, необхідні лабораторні, інструментальні  та інші види досліджень,  що використовуються під час проведення цих  оглядів,  встановлюються  Кабінетом  Міністрів України.

            4. У разі  погіршення  епідемічної ситуації щодо захворювання на туберкульоз  за   поданням   відповідного   головного   державного санітарного  лікаря  органи  виконавчої  влади та органи місцевого самоврядування  приймають  рішення  про  проведення   позачергових обов’язкових  профілактичних медичних оглядів на туберкульоз осіб, які  підлягають  обов’язковим  медичним  оглядам,  чи  інших  груп населення,  серед  яких  рівень  захворюваності  значно  перевищує середній показник на відповідній території. 

До груп із підвищеним ризиком   захворювання  на  туберкульоз  відносяться  особи,  які перебувають у контакті з хворими на активні форми туберкульозу, не мають   постійного   місця   проживання,  відбувають  покарання  в установах кримінально-виконавчої системи, зловживають алкоголем чи наркотиками, а також біженці, мігранти тощо.

Критерії для віднесення певної соціальної категорії населення до  групи   підвищеного   ризику   захворювання   на   туберкульоз встановлюються  центральним  органом  виконавчої  влади  в  галузі охорони здоров’я.

5. Рентгенофлюорографія як метод своєчасного виявлення хворих на туберкульоз   застосовується  за  наявності  в  обстежуваних  осіб медичних показань,  а також при обстеженні осіб з груп підвищеного ризику.  При  проведенні  обов’язкових  медичних оглядів цей метод може застосовуватися щодо  груп,  визначених  переліком  професій, виробництв,  підприємств,  установ та організацій, працівники яких підлягають  обов’язковим  профілактичним   медичним   оглядам   на туберкульоз.  У  разі  неблагополучної  епідемічної  ситуації щодо захворювання на туберкульоз зазначений метод може  застосовуватися при обстеженні й інших визначених груп населення.

6. Особи, які  ухиляються  або  без поважних причин у визначений термін не пройшли обов’язковий профілактичний  медичний  огляд  на туберкульоз,  відсторонюються від роботи,  а неповнолітні, учні та студенти - відсторонюються від відвідування навчальних закладів.

Стаття 387. Заходи щодо боротьби із захворюванням  на  СНІД

1. Заходи щодо боротьби із захворюванням  на  СНІД  у межах   своєї  компетенції  розробляють  і  здійснюють  відповідні центральні,  місцеві органи  виконавчої  влади,  органи  місцевого самоврядування, а також підприємства, установи та організації усіх форм власності.

У здійсненні заходів щодо боротьби із захворюванням  на  СНІД можуть брати участь об’єднання громадян (у тому числі міжнародні), а також  приватні  особи  (включаючи  іноземців),  які  займаються благодійною діяльністю.

2. Спеціально уповноваженим   центральним   органом   виконавчої влади, на який покладається управління та міжвідомча координація у сфері  боротьби із захворюванням на СНІД, є Міністерство охорони здоров’я України.

Стаття 388. Фінансування загальнодержавної, регіональних та місцевих  програм  з  профілактики   захворювання   на   СНІД та соціального захисту  ВІЛ-інфікованих

1. Фінансування  загальнодержавної,  регіональних  та місцевих  програм  з  профілактики   захворювання   на   СНІД   та соціального захисту  ВІЛ-інфікованих  здійснюється  за рахунок:

коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів;

коштів цільових фондів;

благодійних внесків;

інших джерел фінансування, не заборонених законами України.

Стаття 389. Права громадян щодо профілактики та виявлення імунодефіциту людини

1. Громадяни   України,   іноземці   та   особи   без громадянства,  які  постійно  проживають або на законних підставах тимчасово перебувають на території України, мають право на:

     медичний огляд    з   метою   виявлення   зараження   вірусом імунодефіциту людини;

     одержання офіційного висновку про результати такого медичного огляду   та   кваліфікованих   рекомендацій    щодо    запобігання розповсюдженню ВІЛ-інфекції.

            2. Право проведення   медичного   огляду   та  видачі  офіційних висновків  про  його  результати  надається   лише   державним   і комунальним   закладам   охорони  здоров’я,  що  мають  відповідно обладнані  спеціальні   лабораторії,   акредитовані   у   порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

3. Медичний огляд проводиться добровільно.

Медичний огляд  неповнолітніх  віком  до  18  років  і  осіб, визнаних  у  встановленому  законом  порядку  недієздатними,  може проводитися  на  прохання  чи за згодою їх законних представників, які мають право бути присутніми при проведенні такого огляду.

Медичний огляд  громадян  України,  іноземців  та  осіб   без громадянства,  які  постійно  проживають  на території України або яким надано  статус  біженців,  здійснюється  безоплатно.  Порядок оплати  медичного  огляду  інших  категорій іноземців визначається законодавством та відповідними міжнародними договорами України.

Особа, яка пройшла медичний огляд,  має  право  на  повторний огляд  у  будь-який час у тому ж або,  за своїм вибором,  в іншому акредитованому в установленому порядку закладі охорони здоров’я.

За  бажанням  особи,  яка  звернулася  до  закладу охорони здоров’я для проведення медичного огляду, такий огляд може бути проведено анонімно.

4. Відомості про  результати  медичного  огляду,  наявність   чи відсутність  ВІЛ-інфекції в особи,  яка пройшла медичний огляд,  є конфіденційними та становлять лікарську таємницю.  Передача  таких відомостей  дозволяється тільки особі,  якої вони стосуються,  а у випадках, передбачених   законами   України,   також    законним представникам  цієї  особи,  закладам  охорони  здоров’я,  органам прокуратури, слідства, дізнання та суду.

Стаття 390. Соціальний захист осіб, в яких виявлено ВІЛ-інфекцію

            1. Особі,  в якої за даними медичного огляду виявлено ВІЛ-інфекцію,  повідомляється  про  це працівником закладу охорони здоров’я,  в якому проведено  огляд,  з  урахуванням  вимог  цього Кодексу  щодо  конфіденційності  зазначеної  інформації.  Одночасно ВІЛ-інфікованому повідомляється   про   необхідність    дотримання профілактичних заходів,  спрямованих на недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції,   про   гарантії   дотримання    прав    і    свобод ВІЛ-інфікованих,  а  також  про  кримінальну  відповідальність  за завідоме поставлення в небезпеку зараження та зараження інших осіб вірусом імунодефіциту людини.

2. У разі  виявлення  ВІЛ-інфекції  у  неповнолітніх віком до 18 років,  а також у осіб,  визнаних у встановленому законом  порядку недієздатними,   працівник   закладу  охорони  здоров’я,  в  якому проведено медичний огляд,  повідомляє про  це  батьків  або  інших законних представників зазначених осіб.

Порядок повідомлення   обстеженим   особам   про   результати медичного огляду та  видачі  їм  відповідних  офіційних  висновків встановлюється Міністерством охорони здоров’я України.

Стаття 391. Заходи із запобігання  поширенню ВІЛ-інфекції

1. З метою  запобігання  поширенню ВІЛ-інфекції через  донорську кров  її  переливання  застосовується  лише  у випадках, коли таке медичне  втручання є єдиним засобом  для  врятування життя людини.

У разі,  коли існує реальна загроза життю  людини  та  єдиним засобом  врятування  хворого  є  термінове  переливання  крові,  а належним чином  перевіреної  донорської  крові  немає,  за  згодою хворого  або  його законного представника допускається переливання крові, перевіреної на ВІЛ-інфекцію з використанням швидких тестів.

Якщо   усвідомлену   згоду   хворого   або  згоду  його  законного представника  отримати  неможливо,  рішення  про переливання такої крові   приймається   консиліумом   лікарів,  а  при  неможливості скликання  консиліуму - лікарем, який подає медичну допомогу. Факт переливання  крові,  перевіреної  на  ВІЛ-інфекцію з використанням швидких  тестів,  та згода хворого або його законного представника на проведення  такого  медичного  втручання  обов’язково  письмово посвідчуються  в  медичній  документації  хворого,  а  зразок цієї крові  терміново  надсилається  для   відповідного   лабораторного дослідження.

2. Дипломатичні   представництва   та   консульські установи України видають візу на  в’їзд  в  Україну  іноземцям  та особам  без громадянства, які прибувають в Україну на строк понад три місяці, за умови пред’явлення ними документа про відсутність у них ВІЛ-інфекції, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України.

     Вимоги до  зазначеного  документа  встановлюються   Кабінетом Міністрів України.

Стаття 392. Облік  ВІЛ-інфікованих  і хворих на СНІД громадян України, іноземців  та  осіб  без  громадянства,   які   постійно проживають  або  на  законних  підставах  тимчасово перебувають на території України

            1. Облік  ВІЛ-інфікованих  і хворих на СНІД громадян України,  іноземців  та  осіб  без  громадянства,   які   постійно проживають  або  на  законних  підставах  тимчасово перебувають на території України,  а також медичний нагляд за зазначеними особами забезпечують  відповідні  державні  та  комунальні заклади охорони здоров’я, визначені Міністерством охорони здоров’я України.

Облік, реєстрація ВІЛ-інфікованих і хворих на  СНІД  громадян та  медичний  нагляд  за  ними повинні здійснюватися з дотриманням принципів конфіденційності та поваги до особистих  прав  і  свобод людини, визначених законами та міжнародними договорами України.

2. Подання медичної  допомоги  ВІЛ-інфікованим  і хворим на СНІД громадянам  України,  іноземцям   та   особам   без   громадянства здійснюється  на  загальних  підставах  у  порядку,  встановленому законодавством та відповідними міжнародними договорами України.

3. Правила  медичного  огляду  з   метою   виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду  за  такими  особами  затверджуються  Кабінетом  Міністрів України.

Стаття 393. Соціальний захист осіб, інфікованих вірусом імунодефіциту людини, хворих на СНІД та членів їхніх сімей

1. ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД громадяни України користуються всіма    правами   та   свободами,   передбаченими Конституцією  та  законами  України,  іншими  нормативно-правовими актами України.

2. Крім загальних прав і свобод, вони мають право також на:

відшкодування збитків,  пов’язаних з обмеженням їх прав,  яке мало  місце  внаслідок  розголошення інформації про факт зараження цих осіб вірусом імунодефіциту людини;

безоплатне забезпечення  ліками,  необхідними  для  лікування будь-якого  наявного  у  них  захворювання,   засобами   особистої профілактики та на психосоціальну підтримку;

безоплатний проїзд до місця лікування і у зворотному напрямку за   рахунок  лікувальної  установи,  яка  видала  направлення  на лікування;

   користування ізольованою жилою кімнатою.

3. Уасть ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД осіб у випробуваннях медичних засобів і методів,  науковому  вивченні  або  навчальному процесі,  фотографуванні, відео- та кінозйомках проводиться тільки за їх згодою.

4. Використання крові   та    інших    біологічних    матеріалів ВІЛ-інфікованих або  хворих  на  СНІД осіб для наукових досліджень провадиться лише за їх згодою і передбачає компенсацію в  порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

5. Забороняється  відмова у прийнятті до лікувальних закладів,  у поданні медичної допомоги,  ущемлення інших прав осіб на підставі того, що вони є ВІЛ-інфікованими чи хворими на СНІД, а також ущемлення прав їх рідних і близьких на цій підставі. Неправомірні дії посадових  осіб,  які  порушують права  ВІЛ-інфікованих  та  хворих на СНІД,  їх рідних і близьких, можуть бути оскаржені до суду.

Стаття 394. Відшкодування шкоди, завданої особі  внаслідок  зараження ВІЛ-інфекцією

1. Ооби,  зараження  яких   ВІЛ-інфекцією   сталося внаслідок виконання   медичних   маніпуляцій,   мають  право  на відшкодування в судовому порядку завданої  їх  здоров’ю  шкоди  за рахунок винної особи.

Стаття 395.  Права батьків дітей, інфікованих вірусом  імунодефіциту людини або хворих на СНІД, та осіб, які їх заміняють

1. Батьки дітей,  інфікованих вірусом  імунодефіциту людини або хворих на СНІД, та особи, які їх заміняють, мають право  на:

     спільне перебування в стаціонарах з дітьми віком до 14  років із  звільненням  на  цей  час  від  роботи  з виплатою допомоги по тимчасовій  непрацездатності  у  зв’язку  з  доглядом  за   хворою дитиною;

     збереження за  одним  із  батьків  у  разі  звільнення його з роботи  у  зв’язку  з  доглядом  за  дитиною  віком  до  16  років безперервного   трудового   стажу   для  нарахування  допомоги  по тимчасовій непрацездатності за  умови  влаштування  на  роботу  до досягнення дитиною зазначеного віку.

Стаття  396.  Права матерів,  які  мають  дітей  віком  до 16  років, заражених вірусом імунодефіциту людини або хворих на  СНІД

1. Матері,  які  мають  дітей  віком  до  16  років,заражених вірусом імунодефіциту людини або хворих на  СНІД,  мають право  на  одержання  щорічної відпустки у літній чи інший зручний для них час.  У разі відсутності матері та виховання такої  дитини батьком або іншою особою це право надається зазначеним особам.

Стаття 397.  Щомісячна державна  допомога  дітям  віком  до  16 років,

інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хворим на СНІД

1. Дітям  віком  до  16  років,  інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хворим на СНІД,  призначається  щомісячна державна  допомога  у  розмірі,  встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 398.  Право ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД іноземців та осіб без громадянства

1. ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають чи на законних підставах тимчасово  перебувають  на  території  України,  мають  право   на соціальний захист у порядку та обсягах,  визначених законодавством України та відповідними міжнародними договорами України.

Стаття 399. Зараження вірусом імунодефіциту людини медичних і фармацевтичних   працівників при виконанні   ними  професійних обов’язків

            1. Зараження вірусом імунодефіциту людини медичних і фармацевтичних   працівників   при   виконанні   ними  професійних обов’язків належить до професійних захворювань.

Стаття 400.  Працівники,  зайняті поданням  медичної  допомоги населенню,   проведенням  лабораторних  і  наукових  досліджень  з проблем  ВІЛ-інфекції,  виробництвом  біологічних  препаратів  для діагностики, лікування  і  профілактики  ВІЛ-інфекції  та   СНІДу

            1. Працівники,  зайняті поданням  медичної  допомоги населенню,   проведенням  лабораторних  і  наукових  досліджень  з проблем  ВІЛ-інфекції,  виробництвом  біологічних  препаратів  для діагностики, лікування  і  профілактики  ВІЛ-інфекції  та   СНІДу, підлягають   обов’язковому   страхуванню   за   рахунок   власника (уповноваженого ним органу) закладу охорони  здоров’я  на  випадок інфікування   вірусом  імунодефіциту  людини  при  виконанні  ними службових обов’язків,  а також на випадок настання у зв’язку з цим інвалідності  або  смерті  від  захворювань,  зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції.

            2. Категорії працівників,     які    підлягають    обов’язковому страхуванню,  та  порядок  страхування  встановлюються   Кабінетом Міністрів України.

Стаття 401. Медичні працівники, які  були заражені вірусом імунодефіциту людини або захворіли  на СНІД  внаслідок  виконання професійних   обов’язків

1. Медичні  працівники,  які  були  заражені вірусом імунодефіциту людини або захворіли  на  СНІД  внаслідок  виконання професійних   обов’язків,   мають  право  на  щорічне  безкоштовне одержання   путівки   для   санаторно-курортного    лікування    в спеціалізованих   оздоровчих   закладах   міністерств   та   інших центральних органів виконавчої влади,  до  сфери  управління  яких належать  відповідні  медичні  служби,  а  також  право на щорічну відпустку загальною тривалістю 56 календарних днів з використанням її у літній або інший зручний для них час.

Медичні  працівники,  які  були  заражені вірусом імунодефіциту людини або захворіли  на  СНІД  внаслідок  виконання професійних  обов’язків,  мають  право  на першочергове поліпшення житлових умов у порядку, встановленому законодавством України.

Стаття 402. Доплата працівникам,  зайнятим поданням медичної допомоги               особам,  інфікованим  вірусом  імунодефіциту  людини або хворим на СНІД, лабораторною діагностикою ВІЛ-інфекції, проведенням наукових досліджень з використанням інфікованого матеріалу,  виробництвом біологічних препаратів для діагностики, лікування та профілактики СНІДу

1. Працівникам,  зайнятим поданням медичної допомоги особам,  інфікованим  вірусом  імунодефіциту  людини або хворим на СНІД, лабораторною діагностикою ВІЛ-інфекції, проведенням наукових досліджень  з  використанням інфікованого матеріалу,  виробництвом біологічних препаратів для діагностики,  лікування та профілактики СНІДу, встановлюється доплата до заробітної плати, надається право на пенсію за  віком  на  пільгових  умовах  та  щорічну  додаткову відпустку в порядку, встановленому законодавством України.

ИСТОЧНИК