Чорнобиль нашої душі

Живе серед нас ГЕРОЙ

Такі люди, як Степан Гоголь, народжують почуття ГОРДОСТІ за свою державу, де живуть ГЕРОЇ. А водночас вони пробуджують почуття СОРОМУ за свою державу, яка не здатна оцінити життєву місію саме таких ГЕРОЇВ.

…Він не бачить унікальності власної долі. Мріяв бути вчителем фізкультури, але закінчив технікум фізичної культури у важкі для освітян дев’яності роки минулого століття, треба було утримувати сім'ю. Тому пішов працювати у Солотвинський філіал «Промприладу». Зате сьогодні дружина і дві донечки – надійна підмога у його щоденній боротьбі проти хвороб душі й тіла. А ще допомагають бути у формі контрастний душ і спорт: щоденні ранкові пробіжки, а взимку ще й лижі.

Твердої волі 50-річний чоловік робить усе, щоб жити... Але при такому послужному списку з плином років все більше коштів треба на життєво необхідні ліки...

Покинувши шкільну лаву, тоді ще молоденький хлопчина пройшов ще дві, найважчі у ті часи школи – війни в Афганістані та ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Про свою місію  розповідає як про звичну роботу – «так склалися обставини»… Він не вдається до високих слів: «патріотизм», «героїзм», «громадянський обов’язок». Замість нього це скажуть державні мужі, які у дні скорботи виголошують гучні промови на могилах його побратимів і поряд з тим втричі зменшують пенсії ще живим чорнобильцям. Та Бог їм суддя… Сьогодні нехай говорить ПРАВДА.

Я знаю грамоту свободи – її підписують мечі!

– В Афганістан я потрапив 4 травня 1983 року, після закінчення Солотвинської середньої школи. Цього року відзначатиму тридцятиріччя. До служби в армії був готовий: у школі займався спортом, мені присвоїли другий розряд з легкої атлетики, любив військову підготовку, отримав права водія. На той час служити в армії було престижно, але хто ж знав, яка «армія» мене чекає. 

Пам’ятаю тодішню весну в Україні: буяла зелень, цвіли сади, співали пташки... Великдень того року припав на 8 травня. Досі пам’ятаю: коли йшов селом, повітря було сповнене передсвятковим запахом щойно спечених пасок. І з цього земного раю ми опинилися у наметі, серед пустелі де спека – 62 градуси в затінку.

Але спочатку нас привезли в узбецький Термес де в навчальному центрі ми пройшли ази військової підготовки. З «учебки» одразу ж потрапили на війну – нас відправили у 261-й автобатальйон розташований у афганській провінції Хайратон. Саме тут одразу подорослішали і зрозуміли, чого вартує справжня чоловіча дружба, взаємодопомога й підтримка, коли на помилку ніхто не має права…

Основним нашим завданням було забезпечення 40-тисячної армії продовольством, боєприпасами, одягом, – всім, що потрібно солдатові для бойових дій. Наш батальйон постійно доставляв вантажі трьома колонами (по 100 КамАЗів у колоні) з Хайратону в Пулі-Хумрі, а це 265 кілометрів вглиб Афганістану. На це йшло дві доби в один бік. І так два роки поспіль.

Коли ми прибули в Афганістан, у військову частину, нас закріпили за солдатами, які мали демобілізуватися, щоб вони підготували собі заміну. Навчання відбувалося в польових умовах, тобто в реальних бойових операціях. Ми були постійно напоготові, щоб дати відсіч ворогові. З місцевим мусульманським населенням були обережними, бо вони вдень попліскували нас дружньо по плечу, а в сутінках стріляли нам у спину, бо вважали нас «невірними», які заслуговують на «собачу смерть». Ми старалися не потрапити до них у полон, бо там жорстоко знущалися над іновірцями, вважаючи нас атеїстами. Хоча багатьох із нас там підтримувала щира молитва. Афганці – дуже вправні воїни: виникали нізвідки і зникали раптово. Їх готували  американські інструктори на військовій навчальній базі в Пакистані. Вправно вести бій вміли навіть 12-річні діти.

Нас обстрілювали постійно. У «голові» і «хвості» автоколони для прикриття були дві зенітки. Крім того, кожен солдат був вдягнений у бронежилет (14 кілограмів) і каску, мав автомат і чотири запасних магазини, протигаз, флягу з водою і сухий пайок (дві каші – гречану і перлову, галети, банку рибної консерви, чай і цукор). Одного разу під час обстрілу осколок гранати потрапив мені у лікоть, ношу його в собі досі. Тут лікарі сказали, що не потрібно оперувати, а там на такі «дурниці» не зважали.

Найважче було звикнути до спеки і поганої води. Кожен з нас перехворів гепатитом. Також часто, незважаючи на вакцинацію, солдатів «косили» тиф, малярія, дизентерія, ГРЗ... Але найгірше було те, що ми усвідомлювали: ця війна на чужій землі нікому не потрібна. Але ми були молоді, хотіли жити, тому й долали все, хоч не всім пощастило повернутися додому. В Афганістан легко було потрапити, але нелегко звідти вирватися. Було лише три варіанти: закінчення строку служби, важке поранення і цинкова труна. Кожен солдат носив у кишені гільзу з папірцем, на якому було вказано його прізвище, ім’я, по батькові, де служив і звідки призвався. Ця гільза часто була єдиним шансом ідентифікувати людину, яка підірвалася на міні. Узбіччя дороги були рясно всіяні імпровізованими посмертними знаками вшанування загиблих.

У нас служив Микола Калінський з Волині. Коли вийшов наказ про його демобілізацію, він написав батькам, що через два тижні буде вдома. Командир роти відправив його в останній, так званий «дембельський» рейс. Маджахеди обстріляли колону з двох боків – врятуватися практично було неможливо… Він був вдома, як і обіцяв, через два тижні, у цинковій труні.

Листи додому перевіряли, щоб нічого не видало нашого місця перебування. Витягували фото із зображенням елементів за якими можна було здогадатися, де служили. Та й ми берегли своїх рідних від поганих повідомлень: писали, що все добре. Мама до мого повернення не знала, що я воював в Афганістані.

Демобілізувався 21 липня 1985 року. Коли перейшов кордон, ніби камінь із душі впав. Поїздом – до Ташкента, звідти – на Київ і додому. Скільки часу минуло… Але мені досі сняться хлопці, які там загинули, я відчуваю їдкий запах вихлопних газів і присмак афганської пилюки на зубах...

У пеклі наших доль не знаєш сам – ти бранець чи обранець

– Відпочивши на рідній Богородчанщині, я поїхав у Полтавську область до сестри, де працював водієм у колгоспі. У квітні 1986 року стався вибух на Чорнобильській АЕС.

З 14 червня до 25 серпня того ж року був серед тих, хто працював на ліквідації аварії. Прийшла повістка з військкомату з’явитися на таке-то число, мати з собою змінний одяг і їжу на два дні. Нас повезли у Білу Церкву, де перевдягнули в солдатську форму, сформували роту, посадили в автобус. Я навіть медогляд не пройшов. У нашій роті був наймолодшим – 22-дворічний серед 45-50-річних чоловіків.

Як тільки ми прибули на ЧАЕС, нам видали захисну форму і спрямували на дах четвертого реактора. Наказали йти нагору, збирати уламки, скидати у ящики і нести їх назад… Чоловіки злякалися, ніхто не хотів іти першим, і тоді наш командир сказав мені: «Іди першим», а збоку за цим стежив підполковник із Москви. Після того, як я зробив два підходи, він мене більше туди не пустив, бо нестерпно почала боліти голова, стало погано. Згодом нам розповіли, що до нас там працював робот, але у нього під впливом радіації відмовив пульт, і він упав у шахту реактора. Московський підполковник записав мої дані і пообіцяв, що мене представлять до нагороди. Досі її не отримав. Коли ми дізнавалися, де ділися ці документи, нам дали довідку, що архів знищений через високу дозу опромінення.

Наш полк розташувався в полі села Оране, в наметах. На річковому флоті Прип’яті ми вантажили на автомашини контейнери для радіаційних відходів, які сюди доставляли баржами, а потім везли ці ящики на четвертий блок електростанції, де в них поміщали радіоактивні відходи. Також на цьому блоці ми проводили санітарну обробку приміщення: зволожували підлогу, мили стіни, щоб не піднімався радіаційний пил.

А ще ми працювали у так званому рудому лісі, який ріс навколо станції. Після вибуху радіація осіла на сосни, і ліс місцями набрав цегляного кольору. Коли над ним пролітали на вертольотах «високі чини», руді сосни мозолили їм очі. Тоді нам наказали вирубати руді ділянки. І уявіть собі: падає руда сосна, від удару злітає радіаційний пил, і дерево стає зеленим. Ми їх стягували у спеціально зроблені заглиблення і загортали землею. Голова боліла, дзвеніло у вухах, захисні костюми мало допомагали…

Коли ми їхали від військової частини на станцію через села, вражала їх пустка після термінової евакуації, населення змушене було покидати свої господарства напризволяще. Боляче було спостерігати село, де немає людей, але пасеться табун коней, ходять кури, поросятко перебігає дорогу… А ще вразили яблука, груші – соковиті, гарні... Я дуже хотів скуштувати їх, але знав, що не можна. Хоч деякі хлопці не втримувалися і їли їх. У лісі було багато білих грибів – моментально набрав би мішок! Місцевість неймовірно красива!

Мене, як афганця, з Чорнобиля хотіли відпустити раніше, але я вирішив повернутися разом з хлопцями своєї роти. Люди були дуже замкнуті, розгублені. А я був спокійний, бо знав: гірше війни не буває. Хоч у Чорнобилі були свої біди: ніхто з людьми не рахувався. В Афганістані ми гинули від видимого ворога, а тут – від невидимого.

Душа, зруйнована, як Троя, своїх убивць переживе

Комусь – щоб хліба скибка.

 Комусь – щоб тільки лаври.

Ліна Костенко

                                                                                                           

Чи можна вважати нормальною державу, керманичі якої не здатні оцінити тих, хто врятував життя їхніх дітей ціною власного життя? Чи хоч один з наших «вождів» бажав би такої долі для своїх онуків? Ні! То чим пояснити цинізм, з яким минулі й теперішній уряди України скорочують пенсії людей, для яких поняття «обов’язок перед Батьківщиною» – не цитата з пафосної промови? Яке моральне право мають ті, хто виблискує на телевізійних екранах дорогими годинниками, вирішувати, що чорнобилець, із цілим «букетом» хвороб, може поправити здоров’я за 60 гривень… на рік?

Обвішані нагородами, посадами, матеріальними статками, державні мужі! Ви, що нарікаєте, як важко нести хрест керманича держави! У теплих кабінетах, комфортних автомобілях, при відданій свиті… Відкопайте у своїх щедро присипаних грошовими купюрами душах мужність чесно скласти ціну життєвих місій: своєї і безіменних для вас людей – «чорнобильців» та «афганців». І зрозумійте, що прийде час, який Борис Олійник описав у вірші «КРИК ЧОРНОБИЛЯ»:

Тільки  тіні  шістьох,  спопелілих  за  всіх  у  четвертім,

 Припадають  до  вікон,  волають  устами  біди:

 –  Та  озвітеся  ж,  люди! Якщо  ви  забули  про  мертвих,

 То  живим  постраждальцям подайте  хоч  кухоль  води!

 Бо  ніщо  не  забудеться: ані  імення,  ні  дати.

 Ми  –  не  тіні.  Ми  –  душі, віднині  вовік  молоді.

 І  коли  небеса  возвістують  годину  відплати,

 Ми  посвідчимо  вашу  байдужість на  Страшнім  Суді!

Наталія Димніч,

фото Миколи Гуцуляка та з архіву Степана Гоголя

(Для підзаголовків тексту використано цитати з віршів Ліни Костенко).